24 березня 2016 року відбулось засідання регіональної комісії з попереднього конкурсного відбору інвестиційних програм і проектів, які реалізовуватимуться на Львівщині за кошти Державного фонду регіонального розвитку. Це викликало бурхливу реакцію щодо «беспрєдєлу» у розподілі коштів.
Основні тези, які прозвучали у коментарях журналістів можна процитувати:
«Району Дубневича дали майже чверть грошей, виділених усій Львівщині держфондом»
«Олег Березюк проситиме Національне антикорупційне бюро розібратися, чому на Львівщині непропорційно розподіляють державні кошти»
«Сокальщина і Радехівщина узагалі цьогоріч залишаться без копійки державних грошей, хоча подали на конкурс по п’ять пропозицій»
«І найгірше, що обділили депресивні райони, яким конче потрібні гроші. Звичайно, що десь можуть бути кращі проекти і треба заохочувати громади бути активними, але має бути якась межа. Наприклад, на один район давати не більше аніж 15% виділених коштів. Це є ознака якісного публічного управління, а та ситуація, яку ми бачимо, це приклад олігархічного ручного керування»
ГО «Європейський діалог» вже місяць веде моніторинг процесу підготовки проектів до ДФРР, на виході – аналітичне дослідження з конкретними рекомендаціями, але кілька слів варто сказати саме сьогодні.
Жодна із зацитованих вище тез мені не подобається. Поясню.
Створення в Україні Державного фонду регіонального розвитку (ДФРР) в 2014 році стало знаковою подією в процесі відходу від старої практики фінансування розвитку регіонів в ручному режимі до фінансування проектів регіонального розвитку на конкурсній основі, відповідно до регіональних стратегій розвитку та 3-х річних планів з їх реалізації.
Основне завдання ДФРР за задумом експертів Європейського Союзу – не «латання дірок», а спрямування бюджетних коштів на розвиток територій та концентрація ресурсів на стратегічних проектах, які можуть спричинити довготривалий і комплексний ефект в масштабах області. Іншими словами, проекти до ДФРР мають стати локомотивами розвитку економіки на кшталт «будівництва індустріального парку у Новому Роздолі», чи вирішенні комплексних проблем області – наприклад, «сприяння малим господарствам для придбання сучасного обладнання для зберігання та первинної переробки продукції» чи покращення якості послуг населенню через електронне урядування.
На жаль, вже другий рік поспіль проекти до ДФРР демонструють повне домінування проектів будівництва чи реконструкції об’єктів переважно соціальної інфраструктури. І справа не в тому, що один район забирає більше ніж інший, а в тому, що відсутні інвестиційні програми та проекти регіонального розвитку.
І дивною виглядає пропозиція – «на один район давати не більше, аніж 15% виділених коштів». Ми це вже проходили! Це називається «ручний режим». Такі ж речі ми проходили під час впровадження обласної програми «Конкурс ініціатив громад», коли постійно лунало гасло, що «багаті громади забирають гроші в бідних». Сьогодні всі визнають успішність програми, з’явилась довіра людей, але вимога «якісний проект – переможець» залишилась і слугує головною запорукою від «ручника».
Єдина теза із згадуваних коментарів, яка дійсно вимагає уваги – «половина складу регіональної комісії – посадовці обласної адміністрації, половина – депутати облради». Так не може бути в принципі! Не можуть чиновники і депутати у вільний від роботи час оцінювати проекти. Це мають робити професійні анонімні експерти, бажано за оплату.
І останнє. Системним кроком, який може змінити ситуацію, є термінове прийняття Стратегії розвитку Львівщини до 2020 року і розробка на її основі Плану реалізації Стратегії до 2018 року, в який увійдуть стратегічні проекти для області і які будуть фінансуватись з ДФРР.
І це треба робити досить швидко. Адже згідно з вимогами ДФРР проекти на 2017 рік вже мають бути подані для розгляду до 1 травня 2016 року.
Блог Олександра Софія на ZAXID.NET