Представник “Європейського діалогу” побувала на Балканах

0

Менеджер з питань організаційного розвитку Ірина Гурняк повернулася з Сербії та Боснії.  Участь у поїздці також взяла Директор Інституту світової політики (Institute of World Policy) Альона Гетьманчук, про що і описала докладно у своєму блозі на Українській Правді.

Подаємо її розповідь.

Щоденник євроатлантиста. Уроки інших “православних братів”

Повернулась із невеличкого професійного турне Балканами. А саме – Сербією та Боснією. Враження від двох поїздок кардинально різні, тому почну з Белграда.

Не буду приховувати: їхала до Сербії не в останню чергу зрозуміти, якого ступеня там сягнули русофільські настрої і що можна зробити в майбутньому, щоб не отримати в Євросоюзі нового троянського коня Росії. Крім того, в умі постійно прокручувала слова одного дуже високопоставленого американського посадовця, який при дуже неформальній нагоді поділився, що наступною жертвою Росії може стати не Молдова, не країни Балтії, а саме Сербія. Дійсно, тут є дві дуже важливі речі для історії успіху Росії: підтримка населення і висока корупція.

Російська присутність відчувається з перших хвилин перебування у Белграді. Не встигаєш від”їхати від аеропорта, як бачиш білборди з сербсько-російськими прапорами та надписом “Партнерство заради майбутнього”, профінансовані “Газпромом”. У центрі міста слово “партнерство” витісняє слово “братерство”. На кожному кроці продають футболки а-ля “Росія-Сербія: брат за брата”, “Бог на небі, Росія на землі”, “Православные братья” і особливо ходовий, як кажуть сербські продавці, товар: портрет Путіна з його цитатою “Косово-це Сербія”. Так, прихильність до Росії тут досі диктується позицією Москви до незалежності Косова. Хоча, насправді, самі російські дипломати та політики в неформальних розмовах розповідають, що їм насправді доля Косова була абсолютно фіолетовою, їх збісило те, що з Росією ніхто толком не не погодив свої дії. Але ніхто, до речі, у Белграді не згадує, що Україна так само, як і Росія, не визнала Косова. Не в останню чергу тому, що боялась, аби ця історія потім не була використана Росією у випадку з Кримом. Так, зрештою, і сталось.

Тут, дізнавшись, що ти з України, не прийнято запитувати, як ситуація і тим більше висловлювати підтримку. За весь час перебування про справи в Україні запитав лише один експерт. Коли ж я намагалась сама провокувати сербських колег закидами про їхню проросійську орієнтацію, вони не спростовували і тим більше не виправдовувались. У кращому випадку розповідали, як щиро вони хотіли уникнути лобового зіткнення між Росією та Україною.

Знаю: порівнювати Україну та Сербію некоректно, оскільки Сербія на Балканах сама не раз відігравала роль Росії, і аж ніяк не України. Крім того, російська пропаганда красиво нав”язала міф, що українці Донбасу – це як серби, які залишись за бортом великої Сербії у Хорватії та Боснії.

А що стосується зв”язків з Росією, то і тут між Україною та Сербією є одна суттєва відмінність: інтерес Росії до Сербії є непропорційним до впливу Росії у Сербії. Тобто, якби це парадоксально не звучало, вплив Москви є більшим, ніж інтерес з боку Москви. З Україною сьогодні швидше навпаки – інтерес Росії до України більший, ніж її вплив в Україні.

Але деякі уроки сербських колег, які стосуються інтеграції до Євросоюзу, все ж врахувати треба. Тим більше для Сербії статус кандидита на членство в ЄС дався дуже високою ціною: чим більше поступок Сербія робила у питанні Косова, тим більше перемог вона здобувала у діалозі з Європейським Союзом.

Перший урок Сербії: у новому парламенті вперше за всю його історію немає не те що жодної політичної сили, але навіть жодного політика, який би не підтримував членство Сербії в ЄС. Тренд на користь Євросоюзу на законодавчому рівні серйозно зламався після того, як Сербія офіційно розпочала переговори про членство в ЄС. Момент незворотності, про важливість якого я не втомлююсь говорити і в Україні, зіграв свою важливу роль і в Сербії. Мовляв, куди ж тут вже подінешся з підводного човна – тобто, з човна європейської інтеграції. До того, як членство Сербії в ЄС було чимось розмитим, відношення до нього було таким само розмитим.

Як тільки перспектива членства стало реальною – кристалізувались і настрої. Понад 50% тепер підтримує членство Сербії в ЄС. Висновок: реальність членства в ЄС все ще однозначно працює. Одна справа бути приреченими на євроінтеграцію де факто, інша справа бути приреченими на євроінтеграцію де-юре. І тільки маючи перспективу членства можна насолоджуватись процесом інтеграції, а не гнатись за журавлем у небі у вигляді членства. Це той рідкісний випадок, коли процес важливіший, ніж результат. Головні результати інтеграції досягаються до членства, а не після нього. Доведено десятком країн Центрально-Східної Європи.

Другий урок Сербії: ідеї про підтримку альернативного вибору для Сербії – того ж Євразійського Союзу з Росією – множаться за допомогою партій та політичних сил, які не є в парламенті, але залишаються впливовими і дуже активними. Висновок – проєвропейський парламент важливо, але потрібно думати, як нейтралізувати й розсіювачів ідей євразійської інтеграції поза парламентом. Тим більше, якщо вони дуже креативні й дуже гарно працюють з молоддю. Найбільша відмінність між Сербією та Україною тут – те, що в Сербії класичні прихильники євроінтеграції це люди середнього віку. Молодь – читай найбільш активна частина населення – намагається йти проти загального тренду. По-перше, тому що молоді властиво йти проти течії. По-друге, більшість з тих, хто бавиться ідеями євразійщини, ніколи не виїжджали за межі країни, оскільки просто не мають на це грошей. Люди ж середнього віку навпаки – встигли об”їздити Європу вздовж і впоперек. Мої знайомі серби кажуть: вам пощастило, що у вас радикально налаштована частина суспільства антиросійська, у нас вона – проросійська. І тут, звичайно, більше пощастило Україні: найбільш пасіонарна частина суспільства на правильній стороні. Висновок: недостатньо мати безвізовий режим ЄС, потрібно зробити так, щоб люди мали можливість та інтерес їздити до ЄС.

Третій урок Сербії – ставлення до європейського вибору прямо залежне від ставлення до політиків, які цей вибір уособлюють. Наприклад, для багатьох сербів стало гірким європейським уроком те, що чи не найбільші корупційні скандали були пов”язані якраз з тими політиками, які активно виступали за демократичний європейський розвиток. Висновок: ніхто так не дискредитує Євросоюз у країнах не членах, як дескредитовані проєвропейські політики.

Четвертий урок Сербії – 63% експорту країни спрямовується у країни-члени Євросоюзу. На Росію не припадає навіть 10%. Тому голова скільки завгодно може оглядатись на Росію, а тіло рухається в ЄС. Щоправда, під шумок санкцій серби хочуть посилити свою присутність на російському ринку – вони, на відміну інших кандидатів ЄС, санкції проти Росії так і не запровадили. Найбільш вразливе місце – це, звичайно, енергетика. Історії з холодної зими 2009-го досі працюють як страшилки. Ну і ще Росія досить красиво розігрує епізоди з російською допомогою Сербії, незважаючи на те, що це в основному кредити. Я, наприклад, придбала газету, на першій сторінці якої великими буквами написано: “Росія надає 30 мільйонів євро на Храм”. Йдеться про храм Святого Сави, який для сербів є не просто церквою, а православним символом. А з символами, як відомо, росіяни люблять і вміють працювати.

P.S. Спеціальна подяка за поїздку Міжнародному Фонду “Відродження”, SIDA та Think Tank Fund.

Коментарі