Стратегічне планування: з ким і для кого?

0

У попередніх блогах експерт Олександр Софій детально розповів про те, що таке стратегічне планування, для чого воно потрібне і як здійснюється, з яких етапів воно складається. Залишилось дати відповіді на два взаємопов’язаних і важливих питання: з ким і для кого воно здійснюється. Що таке партисипативний (учасницький) і гендерний підходи до стратегічного планування.

«З ким?»

Відповідь на запитання «з ким» стосується не лише методики роботи над стратегією. Фактично, ця відповідь визначає наскільки стратегія буде життєздатною, «живою», наскільки вона буде реалізовуватись, чи насправді її призначення – припадати порохом на поличці. Існує три основних варіанти відповідей на питання «з ким» здійснюється стратегічне планування.

«Варяги»

Найбільш приземлений, якщо не сказати «примітивний» варіант, це замовити розробку стратегії зовнішньому експерту чи експертам – «варягам», як їх називають у народі – надати йому/їм усі вихідні дані, статистику, основні документи, бюджетні показники і за якийсь час отримати на руки готовий документ в гарній обкладинці. В залежності від фаховості експертів, цей документ буде в більшій чи меншій мірі добре і грамотно написаний, можливо там буде багато правильних і потрібних речей, його можна буде при нагоді дістати із полиці і показати гостям громади, але навряд чи такий документ реально буде виконуватися.

Хоча випадки застосування саме такого підходу трапляються на практиці, і не лише в Україні. Наприклад, у Польщі протягом 90-х років при вступі країни до ЄС часто гмінам (аналог наших об’єднаних територіальних громад) потрібна стратегія лише для того, що подавати проекти на дофінансування із європейських структурних фондів. Там правило дуже просте: немає стратегії – немає коштів. Тому окремі гміни підходили до вирішення цього питання дуже прагматично, і замовляли стороннім експертам розробку відповідного документу – просто, щоб він формально був. Хоча при застосуванні такого варіанту існує менше шансів, що хтось збирається виконувати документ стратегії, чи, тим більше, слідкувати за його реалізацією.

В Україні на даному етапі теж інколи простежується тенденція суто формального підходу до процесу стратегічного планування – громади хочуть, щоб у них просто була стратегія, оскільки все частіше і державні фонди чи програми, і зарубіжні грантові програми надають фінансування лише на ті проекти, які зазначені у стратегії.

«Чиновники»

Другий варіант полягає у тому, щоб планування відбувалося за участі вузького кола представників виконавчого апарату, структурних підрозділів та, рідше, представницького органу (депутатів) громади із залученням «варягів».

У такому випадку стратегія буде більш наближена до реалій, в її розробці будуть брати участь безпосередньо люди, які живуть у даній громаді, або дотичні до виконання якихось управлінських функцій у ній.

Даний підхід є достатньо поширений, він передбачає, як правило, чотири-шість робочих майстерень, в ході яких зовнішні експерти разом із управлінцями громади розробляють основні блоки стратегії, обирають стратегічні, операційні цілі, визначають основні напрямки розвитку. Цей варіант має свої сильні сторони, оскільки місцеві чиновники, як ніхто інший, знайомі із проблематикою громади, реальними факторами, які мають вплив на її існування, є справжніми фахівцями у своїх напрямках роботи.

Однак, такий підхід є доволі однобоким, оскільки фіксує уявлення про майбутнє громади лише однієї категорії мешканців – управлінців, які безпосередньо працюють у виконавчих органах, і часто не враховує реальні інтереси більшості мешканців громади.

Тому в реальності може виявитися так, що ті заходи і проекти, які напрацювала чиновницька команда навіть при участі експертів, не відповідають пріоритетам мешканців або ж не враховують якихось важливих моментів.

«Громада»

Третій варіант відповіді на питання «з ким» – партисипативне або учасницьке стратегічне планування. Це – найважчий, але водночас найбільш ефективний варіант.

Він передбачає активну участь мешканців громади у процесі стратегічного плануванні. Застосування саме такого підходу зараз уже є вимогою часу, відповідає найкращим міжнародним практикам, і «нормальний» процес стратегічного планування сьогодні важко уявити без залучення мешканців.

Форм залучення мешканців є чимало, і їх вибір залежить лише від фантазії тих, хто модерує процес стратегічного планування. Традиційно партисипативний підхід передбачає три основних етапи:

  • соціологічне опитування чи анкетування мешканців, з метою виявити основні проблеми, ставлення людей до тих чи інших сфер життя громади, їх оцінку рівню надання послуг, їх мрії та бачення майбутнього розвитку;
  • участь у робочих групах, які напрацьовують конкретні положення стратегії;
  • громадські консультації чи громадські обговорення.

Громадські обговорення також відбуваються у різних формах.

Чорновий варіант проекту стратегії публікують на сайті, в газеті, залишаючи можливість вносити свої пропозиції кожному зацікавленому, часто роздруковані примірники залишають у бібліотеках, в адміністративних приміщеннях, де працюють старости, основні положення стратегії вивішують на дошках оголошень.

А також проводяться публічні слухання принаймні у ключових населених пунктах громади, де хтось із керівництва громади презентує проект стратегії, а мешканці, які виявили бажання прийти на таку публічну зустріч, мають можливість задати питання чи запропонувати якесь своє бачення. Практика показує, що такі зустрічі дуже легко перетворити у балаган, особливо якщо у громаді є якісь гострі невирішені проблеми. Тому важливо наперед продумати форму, згідно якої мешканці зможуть надавати свої пропозиції, найкраще у письмовій формі, за певною формою.

Зазвичай ті, хто дуже любить покричати на публічних зустрічах (а такі мешканці завжди є у кожному місті чи селі, і до цього треба бути готовими), не люблять оформляти свої думки у письмовому вигляді, радше їх головна мета – вилити свої емоції. Тому змістовних пропозицій, як правило, під час громадських обговорень з’являється не так багато. З другого боку, ці пропозиції, які все-таки з’являються, часто можуть бути досить раціональними  і такими, що потребують включення до стратегії.

Інші форми залучення мешканців, повторюю ще раз, залежать від фантазії тих, хто працює над стратегічним плануванням. Наприклад, важливо провести хоча б одну окрему зустріч із підприємцями (практика показує, що «затягнути» їх на всі п’ять майстерень із розробки стратегії не реально). Це стосується також інших впливових осіб чи груп в громаді.

Трапляється, що до процесу стратегічного планування долучають навіть школярів і дошкільнят. Наприклад, оголошують конкурс малюнків на тему, як діти уявляють майбутнє громади, а малюнки переможців включаються як ілюстрації в досить бюрократичний текст стратегії, що робить її більш неформальною, «домашньою». Це приносить позитивний ефект – адже діти змалечку будуть більше цікавитися справами громади, та й батькам розкажуть, що відбувається у їхньому місті чи селі. Якщо громада невелика, трапляється, що проводяться зустрічі із мешканцями прямо на вулицях міста чи села.

Такий підхід теж має і слабкі сторони. Наприклад, як показує практика, левова частка тих, хто бере участь у робочих групах є представниками бюджетних закладів, і такий «перекіс» позначається і на самому змісті стратегії, адже має місце певний корпоративний інтерес – якомога більше уваги, проектів присвятити саме тому бюджетному закладу, де працює людина.

Однак, насправді, ціль партисипативного підходу не лише в тому, щоб почути змістовні пропозиції від якомога більшої кількості мешканців. Головне, щоб мешканці відчули, що стратегія – це їх документ, а не документ «варягів» чи «чиновників», щоб вони себе почали ототожнювати із стратегією, стали її «співвласниками» – об’єднали свої ресурси, знання і досвід. Тоді, з одного боку, вони будуть набагато активніше долучатися до процесу моніторингу виконання, з другого боку, стратегія буде більш убезпечена від змін, які залежать від політичних обставин (вибори, зміна конфігурації у раді громади, зміна голови тощо). Такий підхід також сприяє позитивному піару для керівництва громади (у хорошому значенні слова), налагодженню двосторонньої комунікації між владою та мешканцями (а у наших реаліях часто трапляється якраз так, що мешканці живуть у певному інформаційному вакууму з приводу того, чим живе їх громада чи населений пункт), підвищенню рівня прозорості у процесі прийняття рішень. Зрештою, дії влади будуть просто більш зрозумілими мешканцям.

«Для кого?»

Наступне питання, на яке потрібно відповісти у процесі стратегічного планування – для кого ми розробляємо стратегію? Спочатку відповідь здаватиметься очевидною – зрозуміло, що для мешканців. Але які ці мешканці? Адже поняття «мешканці» не однорідне, і складається із численних груп, кожна із яких має свої специфічні потреби та інтереси. Адже зрозуміло, що літніх людей мало цікавить питання дитячих майданчиків чи шкіл, чи, наприклад, мешканців міста мало цікавить проблематика сільськогосподарської кооперації. На ці питання покликаний давати відповідь гендерний або груповий підхід.

Стереотип, що гендерний підхід стосується суто рівних прав чоловіків і жінок або у крайньому випадку людей з інвалідністю. Згадую приклади, коли гендерний підхід ще тільки починав свої перші кроки в Україні в середині 90-х років. Коли експерти із гендерних питань приїжджали в село і передусім запитували, чи є тут туалети, спеціально обладнані для осіб з інвалідністю. Після чого переляканий сільський голова оглядав тужливим поглядом вкриті кущами і деревами пагорби і відповідав: «та он – повсюди».

Гендерний підхід полягає у тому, що збірне поняття «мешканці» потрібно сегментувати на специфічні групи, кожній із яких притаманні свої специфічні потреби.

Із застосуванням такого підходу ресурси розподіляються набагато ефективніше, а потреби мешканців задовольняються повніше.

Наприклад, чи потрібно нам будувати нову школу, якщо ми бачимо, що група, до якої входять діти шкільного та дошкільного віку в даному селі стрімко скорочується, і в цій школі скоро просто не буде кому вчитися? Можливо треба все-таки подивитися, хто ж саме живе в селі і які потреби у цих груп. І тоді цілком може виявитися, що найбільша потреба – це зовсім не дитячий майданчик, а, наприклад, якась альтанка, де особи старшого віку могли би спілкуватися між собою, чи відкриття аптеки.

Інший простий приклад, який наводять фахівці із гендерних питань, на перший погляд здається дуже тривіальним: чи має якесь відношення гендерний підхід до дитячого майданчика? Виявляється так, бо серед дітей, які бавляться на майданчику, може бути специфічна група дітей, які просто не можуть бавитись на майданчику без нагляду дорослих. А отже для цих дорослих теж слід передбачити наявність на дитячому майданчику спеціальних місць – лавок, столиків, урн для сміття.

Також гендерний підхід дає можливість дещо під іншим кутом зору подивитися на ті чи інші проблеми, які наявні у громаді. Наприклад, відкриття нового садочку у населеному пункті – це з одного боку, великі витрати із бюджету (і на будівництво, і на утримання). Але, з іншого боку, це не лише забезпечення права дітей на дошкільну освіту, на соціалізацію. Це – вивільнення жінок, які, маючи вільний час, можуть більш активно реалізувати себе, виходити на ринок праці, тим самим  покращуючи бюджет сім’ї, а також збільшуючи податкову базу бюджету громади.

Підсумовуючи, можна сказати, що гендерний підхід полягає у тому, щоб, з одного боку, кожна людина отримала саме ту послугу, якої вона потребує, враховуючи її приналежність до статевих, вікових, соціальних та інших груп, а, з іншого боку, щоб не платити з бюджету громади за ті послуги, які за великим рахунком, нікому не потрібні.

Тому гендерний підхід не віддільний від партисипативного, бо тільки розмовляючи із різними групами громади і вивчаючи їх потреби, залучаючи їх до процесу стратегічного планування, можна досягнути максимально ефективного результату для кожного конкретного мешканця – члена громади.

Олександр Софій, експерт ГО «Європейський діалог», спеціально для «БЛОГЕРІВ»

Коментарі